Перед тим як поїхати відпочивати на Закарпаття будь-якому туристу варто познайомитись з етнографічною характеристикою його населення. Загалом Закарпатська область край багатонаціональний. Тут проживає мужній та працьовитий народ, який протягом складного історичного розвитку створював дорогоцінний скарб духовної та матеріальної культури.
Закарпаття є наймолодшою областю у складі України. Вона потрапила до складу тодішньої УРСР лише після Другої Світової Війни, а саме – 22 січня 1946 р. Закарпатська область розташована на південно-західних схилах Українських Карпат та їх передгір’я, а також на північно-східній частині Середньодунайської низовини. Закарпаття має унікальне географічне розташування. Закарпатська область в Україні межує лише із Львівською (на відрізку 85 км) та Івано-Франківською (180 км) областями, та й то виключно по гірських хребтах. Водночас через Закарпаття проходить державний кордон України з чотирма країнами – Польщею (33 км), Словаччиною (98 км), Угорщиною (135 км) та Румунією (190 км). Кордон пролягає як по гірських хребтах, так і по рівнинній території, а на значному відрізку – по річці Тиса та її притоках.
Закарпаття віддавна було важливим місцем культурного перехрестя між Сходом та Заходом. Тут зустрічались і змішувались різні народи та етнічні групи, з відмінними традиціями, звичаями та релігіями. З кінця ХІ ст. почалось поступове включення Закарпаття до складу Угорщини, після чого процес заселення краю набув вкрай складного характеру. На формування Закарпаття в окрему унікальну етнографічну зону впливав цілий комплекс факторів: природно-географічні, державно-політичні, релігійні, господарські, етнокультурні та етнодемографічні. Протягом історичного розвитку відбувалось постійне скорочення закарпатської етнографічної зони. Наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. загальна площа Закарпаття становила 22,3 тис. км2, включаючи у себе Марамороський, Угочанський, Березький і Ужанський комітати (загальною площею – 17,9 тис. км2) та близько 4,4 тис. км2 українських етнічних територій Земплинського, Шаришського, Спишського та Абу-Торнянського комітатів. У результаті етнополітичних процесів територія Закарпаття на 1918-1938 рр. скоротилась до 15,6 тис. км2.
На сьогодні загальна площа області становить 12,8 тис. км2. Населення Закарпаття нараховує 1 млн. 244 тис. чол. (станом на 2010 р.). Поряд з українцями (біля 80 %) на території краю компактно проживають угорці, румуни, росіяни, словаки та безліч інших національностей.
Українці
Культура українців Закарпаття є невід’ємною складовою частиною загальнонаціональної скарбниці українського народу. Своєрідність історичного, економічного, культурного розвитку, природно-географічні особливості, тісні контакти з іншими народами – все це характерно для українців Закарпаття.
Важливу роль у формуванні етнографічних та локальних особливостей народної культури українців Закарпаття відіграло проникнення з півночі Карпат переселенців різних етнографічних груп – гуцулів, бойків, лемків.
В Закарпатті ХІХ – початку ХХ ст. виділяють такі етнографічні групи українського населення: долиняни, лемки, бойки, гуцули.
Долиняни в Закарпатті
Більшість території Закарпаття (9,75 тис. км2) та 200 км2 української етнічної території в Румунії вздовж р. Тиси від м. Сигіт до м. Тячева населена українцями-долинянами. Вони проживають на рівнині, в передгір’ї, середньогір’ї та частково високогір’ї Закарпаття від р. Шопурки на сході до державного кордону із Словаччиною на заході. Північні кордони долинян проходять водорозділом Полонинського хребта від смт. Міжгір’я до села Яворник на Великоберезнянщині. На півдні вони межують з угорцями, що населяють окраїни Закарпаття, низовини вздовж кордону з Угорщиною.
Більшість дослідників вважають, що долиняни прийшли з південної України через Молдавію і Трансільванію, та являються нащадками семиградських слов’ян.
Карпатські бойки
Бойківщина займає гірські системи центральної і західної частини Українських Карпат. За сучасним адміністративно-територіальним поділом названа територія охоплює південно-західні райони Рожнятинського і майже весь Долинський район Івано-Франківської області; Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Самбірського і більшу частину Старосамбірського районів Львівської області; північні частини Міжгірського, Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпаття. Закарпатську частину Бойківщини заселяли в основному переселенці, які рятуючись від феодального гніту, тікали у гірські важкодоступні райони. На півдні бойки межують з долинянами, на південному заході ― з лемками і поляками, на південному сході – з гуцулами, а на сході – з українцями Надніпрянщини.
Щодо походження етноніма «бойки» не має одностайної думки. Дехто виводив його від слова «бояк» – віл, другі – від слова «бойкий» – відважний, треті – від слова «войко» – воїн, четверті – від назви кельтського племені «боїв» чи скіфського племені «боїсків», п’яті – від вживання у бойківському говорі частки «бойе» і т.д. На початку ХХ ст. місцеві українці не вживали слова «бойки» як самоназви. Так їх називали українці інших етнографічних груп та сусідні народи. Назву бойки вони сприймали за образливу, настоювали на своєму русинстві чи українстві. Лише під впливом друкованого слова поступово назва «бойки» почалась сприйматись як самоназва.
Етнографічний район закарпатських бойків займає весь Воловецький район; Міжгірський район (за винятком верхів’я р. Тереблі з центром в с. Колочава, Міжгір’ї і Вучковому в долині р. Ріки). Села Тихий, Гусний, Сухий, Ужок, Волосянка у верхів’ях р. Уж Великоберезнянського району можна тлумачити як бойківсько-лемківське пограниччя.
Хто такі лемки
Етнографічна група українців-лемків здавна населяла північні і південні схили Низьких Бескид між р. Саном і р. Ужем на сході та Попрадом і Дунаєм на заході.
У джерелах «лемко», «лемки» зустрічається з ХVІ ст. У науковій літературі його вперше вжив у 1834 р. О.Левицький, а потім у 1841 р. І.Вагилевич, у 1844 р. – П.Шафарик, у 1851 р. – В.Поль, а в 1860 р. з’явилась публікація О. Торонського «Русини-лемки».
І. Сенько, збираючи польові матеріали на Великоберезнянщині, зафіксував, що на запитання про місце проживання лемків одержував відповідь: „Ми – не лемки. Лемки за Березним, лемки за Бескидом, а селі Ужку на тих, хто щось недолално робить кажуть: ти лемку! Ми не лемки”. Отже, місцеві українці не вживали слова «лемки» як самоназви. Так їх називали українці інших етнографічних груп та сусідні народи. Назву лемки вони сприймали за образливу, настоювали на своєму русинстві чи українстві. Лише під впливом друкованого слова поступово назва «лемки» почалась сприйматись як самоназва.
Назву лемків виводять від часто використовуваного ними в розмові слова «лем», що значить «тільки» (лише).
Етнографічний район закарпатських лемків займає села правого берега верхів’я р. Ужа (Верховина Бистра, Лубня, Загорб, Стужиця, Домашин, Княгиня, Стричава, Завосино) на Великоберезнянщині, а також села Новоселиця та Зарічево на Перечинщині. Він займає територію близько 164 км2.
На формування мовних культурно-побутових відмінностей закарпатських лемків мали вплив як фізико-географічні умови, так і широкі контакти з бойками, долинянами, поляками, словаками, угорцями.
Традиції гуцулів
Серед внутрішніх територіальних частин українського етносу особливе місце займають гуцули. Вони за рівнем внутрішньої інтеграції та самоідентифікації належать до таких спільнот, які в етнології називають субетносами. Субетноси – це внутрішні територіальні частини етносів, які вирізняються певною культурно-побутовою специфікою, самоназвою, протиставленням себе оточуючим на основі взаємної компліментарності, локальною і загальноетнічною самосвідомістю.
Де живуть гуцули
На основі етнографічних та мовно-діалектних даних, за сучасним адміністративним поділом, Гуцульщина охоплює південні частини Надвірнянського, Косівського, та весь Верховинський район Івано-Франківської, південну частину Вижницького, Путильський район Чернівецької та Рахівський район Закарпатської областей.
Площа закарпатської частини Гуцульщини у складі України становить 1,9 тис. км2 і повністю охоплює територію Рахівського району. До закарпатської частини Гуцульщини слід віднести понад 16 українських та ряд етнічно змішаних сіл долини річок Рускови, Вишови і лівобережжя р. Тиси. Найбільшими з сіл румунської частини Гуцульщини є Поляни (Русь Поляни), Кривий, Красна, Вишевська Долина, Бистрий Луг, Великий Бичків, Русково та ін.
Заселення території Гуцульщини відбувалось в основному у ХVІ – ХVІІІ ст., хоча окремі поселення виникали поблизу солеварних промислів ще у Х – ХІІІ ст. заселенню сприяли і багаті пасовища. Заселення Карпатських гір відбувалось в основному за рахунок селян-втікачів, які не хотіли терпіти феодального гніту. Тут селились утікачі з Галичини, Буковини, Поділля, рівнинних районів Закарпаття.
У науковій літературі є низка гіпотез щодо походження слова «гуцул». Деякі дослідники пов’язують цю назву зі словом «гоцали», яким нібито називали Карпати. Інші пов’язують його зі словом «кочул» – кочівник, пастух, треті – зі словом «гоц», «гуц» – розбійник. Ф.Потушняк відзначав, що бойки відносили гуцулів до долинян і зневажливо назвали їх «гайналями». Гуцули ж так називали тих, в одязі яких є «петики», які ходять на заробітки, потім весело гуляють («гайнують»). Зневажливе гуцульське слово «гайналь» означає – брудний, поганий.
Угорці
Угорці „мадяри”, складають найчисельнішу групу серед національних меншин Закарпаття. Етногенез та етнічна історія угорців складні. Угорські племена, покинувши свою історичну батьківщину на сході від Уралу, у перші століття нашої ери переселились у басейн р. Ками, згодом у степи Приазов’я та Причорномор’я, що перебували під владою тюркських племен оногурів та протоболгар. У 894 – 896 році угорці перейшли Карпати, захопили землі Середнього Подунав’я, перейшли до осілого способу життя.
Угорці селились на Закарпатті ще з ІХ ст. Тоді шлях угорських племен, що переселялись на свою нову батьківщину, сучасну Угорщину, лежав через Верецький перевал у Карпатах. Ще в ті далекі часи, угорці, які відстали з тих чи інших причин від загального потоку переселенців, селилися на родючих землях долин річок Тиси та Латориці, в тих місцях де й зараз зосереджена більшість угорського населення Закарпаття. Однак, угорців у ті часи в цих місцях ще було небагато.
В ХІ ст. Закарпаття було захоплене угорськими королями, і з цих пір переселення сюди угорців проходило інтенсивніше. Особливо багато угорських сіл з’явилося у цих місцях в ХІІІ ст., після спустошливого монголо-татарського нашестя. Так, в документах розповідається про одне із сучасних великих угорських сіл Береги наступне: в далекому минулому в селі жили слов’яни. В 1241 році на село напали монголи і все його населення було повністю знищено. У спустошливе село в ХІІІ ст. прийшли угорські колоністи й зараз лише назва села нагадує про слов’ян, що колись жили тут. Подібне відбувалось й у інших місцевостях Закарпаття. В ХVІ – ХVІІ ст., коли Угорщина була захоплена Туреччиною, в ці райони, віддалені від центру держави, втікали селяни, лякаючись свавілля завойовників. Переселялись сюди угорці і в пізніші часи. Прибували вони із різних частин країни, тому й зараз тут поширені декілька діалектів угорської мови, зберігаються також деякі локальні відмінності в матеріальній та духовній культурі.
Значна кількість угорців проживає в містах (Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Виноградові, Хусті, Тячеві, Рахові) та в селищах міського типу (Солотвині, Баркасові, Кобилецькій Поляні). Але все ж таки більша частина угорців є сільськими жителями. Центром їх розселення є Берегівський район. Багато угорців проживає також у селах Ужгородського, Мукачівського та Виноградівського районів. Зустрічаються на Закарпатті й змішані села, де угорці компактно проживають поряд з українцями та іншими народами. Такими, наприклад, є с. Ракошино Мукачівського району, селище Вишково Хустського району, с. Теково Виноградівського району та ряд інших. Крім названих вище районів, угорці проживають і в багатьох інших селах Закарпаття, однак складають там невелику частку населення.
Закарпатські румуни
Румуни – самоназва «роминь». Найдавніші румунські села в Україні були засновані у ХІІІ ст. вихідцями з Північно-Західної Валахії та Південної Трансільванії. В Закарпатті ж романомовне населення відоме з документів ХІV ст. під назвою «волохів», а з ХІХ ст. – румунів.
Тепер закарпатські румуни проживають у 9 населених пунктах Тячівського району – Солотвино, Діброва, Глибокий, Потік, Топчино, Подішор, Бескеу, Корбунешть, Малий Боуц та 4 селах Рахівського району – Біла Церква, Середнє Водяне, Плаюц, Добрик.
У 1975 році 99,2% румунів проживало в одноетнічних селах. Статистичні дані засвідчують поступове кількісне зростання румун у межах нинішнього Закарпаття. Якщо у 1921 р. їх нараховувалось всього 11867 чол., то в 1930 р. їх кількість складала 12777, у 1959р. – 18346, 1970 р. – 23454, 1979р. – 27155, а в 1989 р. – вже 29845. Кількісне зростання румунів мало виключно природний характер. Припливу романомовного населення, за винятком поодиноких випадків прибуття спеціалістів з Молдавії і Буковини, сюди не спостерігалося. Про це, зокрема, свідчать статистичні дані з етнічного румунського села Середнього Водяного. В 1948 р. в селі проживало всього 600 жителів, а в 1989 р. в селі вже налічувалося 6163 мешканців. За 40 років чисельність мешканців села зросла в 10 раз.
Попри багатонаціональний та етнографічно багатоманітний склад населення в Закарпатті немає міжнаціональних чи міжрелігійних протиріч і конфліктів, люди здебільшого трудолюбиві і миролюбні. Саме чудові люди і прекрасна природа є головними багатствами Закарпаття.
Відео
Фото
