Спочатку на місці Хустського замку було дерев’яне укріплення. Згодом, за наказом угорських королів твердиню перебудували і зробили кам’яною. Ця реконструкція зайняла ціле століття з 1090 по 1191 роки. Сьогодні залишки фортеці ледве проглядаються крізь дерева. В середні ж віки Хустський замок був відомий як неприступна твердиня.

Закарпаття – багатонаціональний край, тому його кулінарні традиції вражають різноманіттям: кожний народ, який жив на цій щедрій землі, залишив нащадкам декілька популярних рецептів. Однак найсильнішим був і залишається вплив угорської кухні. Взимку добряче може зігріти боб-гуляш – традиційний угорський гарячий суп з квасолі.

Габсбурги – це могутня династія німецьких і австрійських імператорів, іспанських, чеських і угорських королів. Походять Габсбурги з швейцарського Ааргау, а в Австрію вони переселились в кінці XIII століття. В 1379 році династія Габсбургів розділилась на дві гілки: Альбрехта (Верхня і Нижня Австрія) і Леопольда (інші землі). Гілка Альбрехта отримала корону Священної Римської імперії німецької нації і вперше об’єднала австрійські землі з землями чеської і угорської корони (1437-1457), в тому числі і Закарпаття.

В селі Лисичево Іршавського району (згадується з XIII ст., населення понад 3 тис. жителів) працює єдина в Європі діюча водяна кузня-музей «Гамора» на річці Лисичанці. Ця скромна на перший погляд довга одноповерхова будівля з плетеним парканом – живий шматочок історії. Назва кузні побудованої в першій половині XIX століття на місці старої паперової фабрики графа Телекі, походить від німецького слова Hammer (молот). Закарпатці досі називають великі молоти гамами. #кузнягамора

Румуни (самоназва – роминь) – це національна меншина, яка проживає на Закарпатті в долинах річок Тиса і Апша, в селах Біла Церква, Середнє Водяне, Водиця-Плеюц, Нижня Апша, Глибокий Поток, Топчино та в селищі Солотвино. Це нащадки пастухів-волохів, які прийшли в Східні Карпати з Балкан ще в XIV столітті. Більшість з них з плином часу асимілювались з русинським населенням, а частина осіла в долині Тиси як вільні поселенці і за прикладом місцевих жителів почали займатись землеробством. В XIV-XVI століттях румуни долини Тиси, як православні, були своєрідним посередником в культурних контактах русинів краю з балканським православ’ям, що задокументовано як закарпатськими літературними пам’ятками того часу, так і настінними розписами дерев’яних храмів Мараморощини. Православ’я утримувало свої позиції в селах з румунським населення аж до середини XVIII століття.

Одним з найбільш характерних пісенних жанрів закарпатського фольклору є коломийки. Це коротенькі жартівливі пісні. Найбільш поширеними коломийки є в гірських селах Закарпаття, особливо на Гуцульщині, де вони домінують над усіма іншими пісенними жанрами. Коломийки – коротенькі пісеньки, які часто об’єднуються у “в’язанки”, низкою виконавців, як правило, не маючи строгого сюжету. Все залежало від ситуацій і виконавця. Коломийки могли використовувати як супровід до танцю, який так і називається – “коломийка” або “гуцулка”. Жанр коломийок був створений гірськими пастухами і лісорубами. Сидячи біля багаття довгими вечорами, вони полюбляли розповідати різні історії-байки, як правило з сюжетами про потайбічні сили. Чоловіки, які володіли даром так званого “баю”, спеціально запрошували на сімейні обряди, де вони повинні були відлякувати злих духів і приводити добрих. В гуцульській міфології нараховується біля двох сотень демонічних сутностей. Частина з них допомагає, а частина шкодить людям.