Місцевий клімат сприятливий для виноградарства, і вже в епоху середньовіччя тут вирубували ліси, щоб засадити звільнені земельні ділянки лозою. Вперше місцеве вино згадується в 1417 році. Виноград збагатив Середнє, зробив його одним з найзаможніших поселень краю. Син власника Середнього Іштвана Добо в XVI столітті розширив винні підвали за допомого праці полонених турків. За легендою, полонених турків так жорстоко експлуатували на цих роботах, що всі вони загинули. Ще довго місцеві жителі називали середнянські подвали не інакше як «турецькі». Зараз загальна довжина Середнянських підвалів становить майже 4 км. В XVII столітті середнянські вина навіть експортувались в Західну Європу.

Протягом 1960-70-х років з сіл Закарпатської області на територію музею було переміщено два десятки дерев’яних будівель XVIII-XX століть. Це один з перших музеїв розташованих під відкритим небом або скансенів в Україні. Він розпочав свою роботу 27 червня 1970 року. Музей розміщено не тільки як “виставку досягнень” народної архітектури Закарпаття, але й як маленьке самостійне село.

Садженці японської вишні привезені в місто над Ужем у далекому 1923 році з Австрії. В наші дні сакури поширені по всьому Ужгороду. Найбільше їх можна спостерігати в районі Галагов. Справа в тому, що в 1920-1930-х роках чеська влада активно розбудовувала цю частину міста. Сьогодні ж – це центр Ужгорода. В чехословацький період Галагов представляв собою дуже болотисту місцину. Саме тому тутешній ґрунт не підходив багатьом деревам. Чехи вирішили висадити в Галагові сакури, які успішно прижились в м’якому і вологому кліматі.

Колочава складається з п’яти присілків: Лази, Горб, Брадолець, Сухар, Мерешор, а довжина Колочави понад 15 кілометрів. В свій час Колочаву прославив роман «Микола Шугай» чеського письменника-комуніста Івана Ольбрахта. Роман присвячено долі останнього карпатського опришка. Досі Колочаву щорічно відвідує безліч туристів з Чехії. Колочава відома перш за все як село-музей. Тут діє аж десять музейних установ. Вони присвячені народній архітектурі, вузькоколійці, бокорашам, радянській школі, чеській школі, лінії Арпада, воїнам-інтернаціоналістам, воїнам УПА та Івану Ольбрахту. Кожен музей вражає своєю унікальністю і неповторністю.

Версій про вік заснування ротонди є багато: від IX до XII століття. Нава і ризниця храму побудовані пізніше – в XIV-XV століття. Славу Горянській ротонди принесли унікальні фрески, знайдені під шпаклівка під час ремонту в 1879 році. Вже попереднім науковим аналізом було встановлено, що це стінопис XIII-XIV століть. Фрески намальовані переважно в холодній кольоровій гамі і зображають всім відомі сюжети: “Благовіщення“, “Втеча в Єгипет”, “Дорога на Голгофу”, “Христос перед Пілатом”, “Тайна вечеря”. Мабуть, автор фресок був знайомий з творчістю Джотто, предтечі італійського Відродження. Є версія, що фрески на стінах ротонди з’явились на замовлення власника Ужанської домінії Дьєрдя Другета, італійця за походженням.

Володар Невицького замку Упор відбив у герцога Горо наречену і, щоб заспокоїти злість суперника, який взяв фортецю у тривалу облогу, пообіцяв йому: якщо в нього народиться донька, то в 16 років віддасть її заміж за герцога. В Упора народилась донька, а його дружина померла під час пологів. Через 17 років приїхав в Невицьке дідуган Горо. Упор змушений був дотриматись свого слова і погодився на одруження Горо зі своєю донькою. Юна донька Упора, дізнавшись, якого жениха їй обрав батько, у відчаї кинулась з замкової башти вниз і загинула.