Гуцульський кінь, або просто гуцулик – це унікальна порода, добре пристосована до тяжких гірських умов. Ці коні вирізняються невисоким ростом, вони здебільшого гнідої масті, з чорною гривою і хвостом, в чорних “панчохах” і з чорною смугою вздовж хребта. Така окраска, форма голови, тулубу і копита цих тварин дозволяють припустити, що їх предками були тарпани.
Гуцуликів горяни використовували для верхової їзди і як тяглових тварин. Коні цієї породи вирізняються великою витривалістю, спокійним норовом і обережністю – якостями, які є вкрай необхідними в горах. Вони добре запам’ятовують дорогу і самі знаходять брід через річки. Гуцул і його кінь були нерозлучними, як і араб зі своїм скакуном.
До середини XIX століття гуцульських коней спеціально не розводили. Перша державна стайня, де коней вирощували для кавалерійських цілей, була організована в 1856 році в Лущині – на південно-східній околиці Гуцульщини. Завод цей досі працює і підпорядковується Міністерству лісового господарства Румунії.
На початку XX століття центрами розведення гуцуликів в Українських Карпатах були Косово і Жаб’є (сьогодні – селище Верховина Івано-Франківської області).
Розвитку породи завадила Перша світова війна – в ті часи поголів’я коней зменшилося в п’ять разів. Після Другої світової розведення гуцуликів займались в основному в Польщі, де сьогодні існує найбільше поголів’я цих тварин. В той же час в СРСР тримати в господарстві коней було заборонено, на відміну від великої рогатої худоби, і тому коней цієї породи можна було перерахувати на пальцях.
Сьогодні більшу частину гуцуликів отримали жителі Косівщини і Рахівської району Закарпатської області в подарунок від міжнародного благодійного фонду “Хайфер”. З поверненням гуцуликів на Закарпатті почався розвиток кінного туризму. Сьогодні покататись на конях ви можете в урочищі Прелука і Воєводино на Перечинщині, а селах Солочин Свалявського і Кваси Рахівського районів.
Відео
