В усій Угорщині з 1785 по 1870 рр., чисельність євреїв зросла у 8 разів. Про стрімке зростання їх кількості свідчать такі дані: якщо в 1869 році статистикою було зафіксовано 543 186 чоловік, в 1880 р. – 624 738, то в 1890 р. – 707 472, що складало 4,77 % всього населення. В одній столиці чисельність євреїв тоді досягала 122 тис. Недаремно тодішні жартівники називали її Юдапештом. Дослідники пояснювали це двома причинами: природною, тобто багатодітністю родин, та інтенсивною міграцією з сусідньої Галичини.
Загалом євреї, які поселилися на Закарпатті, так само, як у інших в частинах Центральної та Східної Європи, були євреями-ашкеназі, вони розмовляли мовою ідиш. Переважна більшість належала до ультраконсервативного релігійного напряму хасидизму, послідовники якого були відданими адептами т.зв. ребе-чудотворців і тому Закарпаття незабаром стала притулком міцних хасидських династій.
Істориками і етнологами відмічено цілий ряд специфічних рис закарпатських євреїв: надмірна вірність традиціям і міцна самосвідомість. Тут, наприклад, сіонізм здобув впливу поміж молоді незрівнянно менше, ніж в інших регіонах. Закарпатські євреї вперто не бажали занурюватися в іррелігійне двадцяте століття. Крім того, закарпатські євреї дуже суворо дотримувались ендогамії. На території теперішньої Закарпатської області до Другої Світової Війни частка змішаних шлюбів складала «жалюгідні 0,9%», в той час як у строгих общинах Словаччини – 5, а на Моравії – 30.
Євреї Закарпаття були останніми середньовічними євреями в Європі. На відміну від більш космополітичних частин континенту вони жили на своєрідному острові традиційного стилю життя, більш ізольованому від секуляризаційних впливів, ніж будь-яка інша територія єврейського поселення в Східній і Центральній Європі.
Цей замкнений світ, незрозумілий для стороннього ока, чудово відтворив у своїй книжці «Голет у долині» відомий чеський письменник Іван Ольбрахт (до речі, його батько був вихрещеним євреєм, тож він знав чимало єврейських секретів). По суті Ольбрахт створив те саме, що Ісаак Бабель у своїх «Одеських оповіданнях» – єврейський міф Закарпаття. Але одеська ситуація суттєво відрізнялась від закарпатської. Євреї в Карпатах у XX столітті стали переважно працюючим елементом. Вони трудилися не лише на будовах, лісопильнях, у ремісництві, дрібному сільському господарстві, на гужовому транспорті, але й у кузнях чи навіть промишляли жебрацтвом. Проте, уже в Ольбрахта чітко простежується ситуація занепаду єврейської громади в 1920-1930-х рр. Заможніші виїжджали ближче до столиці чи в багатші країни. Залишалися вбогі, яким із кожним роком вдавалося важче зводити кінці з кінцями.
Проте євреям вдавалося вижити в найскладніших ситуаціях. Вдавалося це їм передусім завдяки тому, що вони завжди допомагали одне одному. В їхніх священних книгах записано, що десяту частину заробітку слід віддати на благодійність. І вони це роблять, допомагаючи найбіднішим одноплемінникам. А дивовижна єврейська солідарність, яка допомагала їм вистояти і не розчинитися серед численних народів і вір, давно стала притчею во язицех.

Закарпаття в XIX – першій половині XX ст. була відома як «земля шнорерів» із-за великої кількості євреїв, які жили як «шнорери», тобто волоцюги, які збирали милостиню в сусідніх землях. Можна стверджувати, що жебракування було прийнятним і навіть вважалось благородним способом заробляти на прожиття, однак це викликало ворожнечу з боку інших людей, у яких також не було достатніх засобів для власного прожиття.

Загалом Закарпаття традиційно було територією з низьким рівнем життя. Така бідність і злиденність залишались однією з характеристик регіону протягом цілих століть. Такі райони, як Верховина і особливо комітат Мараморош були відомі своєю злиденністю, в них мешкали єврейські сім’ї з великою кількістю голодуючих, одягнутих в лахміття, дітей, які росли в дуже важких умовах. Їх батьки, представники бідноти гірських сіл, жили в таких же злиденних умовах, які і їх сусіди українці. Жителі лісних районів могли заробляти на випадкових важких фізичних роботах, наймаючись в якості чорноробочих, вантажників і лісорубів. У більш родючих низинних місцевостях багато євреїв займалось сільським господарством: як власники земельної ділянки вирощували овочі, пшеницю і виноград, а також вигодовували скот або працювали молочниками. Серед євреїв Закарпаття були селяни-землероби, деякі з них мали невеликі присадибні земельні ділянки, де вони вирощували овочі або утримували невелике поголів’я скота і таким чином забезпечували своє прожиття. У деяких не було і цього, і вони вимушені були заробляти, наймаючись на роботу до більш заможних землеробів – євреїв або неєвреїв. Деякі на час польових робіт мігрували в Панонську рівнину в пошуках роботи, де їм зазвичай платили сільськогосподарською продукцією, яку вони самі споживали або продавали і так утримували свої сім’ї.

Навесні 1944-го року майже всіх закарпатських євреїв повантажили в товарні вагони і вивезли до Освєнціму – на найбільшу в світі «фабрику смерті». Із понад сотні тисяч закарпатських євреїв вижила лише десята частина. Решта навіки залишилася в польських болотах. Але й ті, що повернулися додому, застали розорені, самотні обійстя, які нагадували про недавню родинну трагедію. Не дивно, що значна частина закарпатських євреїв, котрі пережили концтабір, відразу по війні теж емігрували на Захід.
У 1959 році на Закарпатті проживало понад 12 тисяч євреїв. Більшість з них прибули зі сходу разом з росіянами і східними українцями. Це вже був зовсім інший світ. Якщо хасиди прагнули максимально відрізнятися, дбайливо плекаючи свою боговибраність, то совєцькі євреї навпаки – старалися чимдужче розчинитися серед «гоїв» (невірних). Не було вже тут ні мови, ні релігії, ні обрядів. Нічого.
Система ліпила «простого совєцького чєловєка» – зрусифікованого і маргіналізованого. Чимало з цих євреїв соромилися свого походження і приховували його навіть від власних дітей. А разом із цим зникла й чаруюча єврейська екзотичність, так яскраво описана в творах Ольбрахта.