Будівництво хати та господарських будівель було важливою подією, уже хоча б тому, що вимагало значних коштів, допомоги з боку родичів та сусідів. Початковим і відповідальним етапом виступав вибір «доброго місця». Поряд із перевіреним віками народним досвідом, який диктував, де краще, в залежності від характеру місцевості, споруджувати житловий будинок, існували повір’я, які зберігали сліди ще дохристиянських вірувань.
Спочатку шукали так зване “чисте” місце, яке ще не опоганено. Недобрим (нечистим) місцем вважалась, насамперед, межа, тобто місце, яке не належить нікому. Це місце служить дорогою для диявола і нечистих духів. На такому місці неодмінно хтось помер би. Недобрим місцем вважалося і таке, на яке впала “бісиця”, тобто зірка, яка согрішила. Не можна було будувати в безпосередній близькості від роздоріжжя, бо це місце для босоркані-відьми (“вітерниці”), а також на місці, де був хтось убитий.
В селі Лікіцари хати не будували на “гревоші” – місці, де знаходились купи каміння, оскільки в таких місцях часто водились змії.
Лемки ніколи не будували хату на місці поховань, а також в тих місцях, де виливали воду після обмивання померлих. Вважалось, що якщо побудувати хату в такому місці, то будуть снитись померлі, а мешканці оселі передчасно вмиратимуть.
У лемків також існував звичай не вирубувати дерева на місці будівництва хати, оскільки вони вважали, що це може принести страшні нещастя.
При виборі місцини для будівництва хати завжди враховувались природно-кліматичні умови місцевості. В горах житло будували на підвищених схилах, де порівняно з улоговинами і гірськими ущелинами більш сприятливий мікроклімат. Різкі перепади нічних і денних температур в улоговинах і ущелинах несприятливо впливають на життєдіяльність людини і вирощування навіть обмеженої кількості сільськогосподарських культур.
Хату завжди ставили з підвітряної сторони, за пагорбом або під лісом. Не будували житло на гірських перевалах, враховуючи постійне перетікання через них великих повітряних мас, що супроводжувалось сильними вітрами.
У Карпатах, згідно загальноприйнятої традиції, ставили хати вікнами на південь або в залежності від місцевості – на південний схід, захід, на належній висоті, щоб під час повеней, які тут були досить частими, вода не заливала будинків.
Раціональним було загальне переконання, що нової хати не можна будувати на зрубі дерев («на пнях»).
У Великоберезнянському районі (с. Люта) на місці, вибраному для будівництва хати, по кутках сипали на ніч попіл і клали шматки хліба. Вранці перевіряли: якщо хліб цілий – будувати можна, якщо ні – вибирали інше місце. На Гуцульщині розрізали хліб на чотири кавалки, клали їх по кутах майбутньої хати, а вранці дивилися: якщо хліб на місці, то будувати можна.
“Нечисте” місце від чистого розрізняли також у такий спосіб: вночі “ворожілля” йшла на вибране місце зовсім гола, розглядала його крізь сито і промовляла різні заклинання.
Селяни вірили, що в хаті, збудованій на “нечистому” місці, не буде щасливого і радісного життя. На такому місці буде здихати худоба, а члени сім’ї хворітимуть різними загадковими хворобами або передчасно помруть. Житло, збудоване на “нечистому” місці, переслідують пожежі, повені, землетруси, зсуви та інше, у ньому перебуває “нечиста сила”, мучить мешканців, з’являється їм у різних подобах і т. ін.
Коли обрано місце під «шалаш», або «халаш» (так називали майбутню хату), майстер («стельмах» — у гуцулів), робив на цьому місці хрест з малої смерічки, на якій лишав лише один верхній вінець гілочок – «верхівку». Нижче цього вінця пробивалась дірка в стовбурі деревця і закладався через нього в горизонтальному положенні патичок – хрестовина. Цей хрест майстер обвивав вовною, вбирав зіллям, обкурював ладаном, кропив свяченою водою і закопував посередині того місця, де мала стояти хата.
Стаю будували на порівняно горизонтальній ділянці, в затишку на узліссі, неподалік потічка чи джерельця — «на веселому, щасливому місці», а таким є те місце, де худоба охоче спочиває, де є мурашники («марашковина»), де люблять стрибати на траві птахи. Посередині обраної ділянки ставили «квітку» — маленьку смерічку, очищену від гілок та «заквітчану» зверху кольоровою вовною, барвистими стрічками, папірцями та квітами. В центрі кліті-зрубу запалювали ватру, яка повинна була горіти до завершення будівлі.
При закладанні нової хати завжди брали до уваги розміщення старої, бо саме місце попередньої хати вважалося оптимальним, оскільки воно було перевірено життям предків.
Карпати заселялись у XIV-XVI ст. селянами, які тікали від феодального гніту, тому зрозумілою була традиція будувати хату подалі від дороги. Згідно цієї традиції, заснованої на практичному досвіді, і виник звичай – не ставити хату на дорозі («путі»), на стежці, межі, бо там, нібито, ходив колись «лихий», який міг прийти до нової хати і принести лихо. Вірувань, пов’язаних із будівництвом нової хати, у Карпатах побутувало багато, так само як і безліч магічних дій, приурочених до цієї події, хоча сьогодні не всі їх можна пояснити, не в усьому можна прослідкувати раціональну основу, на якій більшість із них виникла.
Фото
-
Закарпатська хата -
Двор на Закарпатті -
Закарпатська хата
