Історія Сваляви

Місто Свалява розташоване в мальовничій долині річки Латориця. З Ужгорода сюди їхати 72 кілометри. Населення міста – близько 17000 чоловік.

Перша письмова згадка про Сваляву сягає XII століття. Тоді це було невеличке селище, яке належало феодалу Бет-Бетке. Колись це місто називалось Сольва, Золоа – і кожна з його назв походить від слова сіль (по-угорськи «сольва» – «солена вода»). Про те, що селились тут з найдревніших часів, свідчать знайдена археологами давня стоянка, вік якої становить 20-30 тисяч років, та неолітичне селище в урочищі Нейва. Саме по Свалявській котловині пролягав кордон між Угорським королівством і Галицько-Волинським князівством, «нічия земля». Існує гіпотеза, що на ці землі першими прийшли селяни-втікачі.

Протягом перших століть існування власники Сваляви часто змінювались. До них належали великий князь київський Михайло Всеволодович, барони Перені, берегівський жупан Шимон та магістр Аладар. З XVI століття Свалява стала частиною Трансільванського князівства.

В 1703-1711 роках свалявчани прийняли активну участь в національно-визвольній війні угорців проти габсбурзького панування.

З 1728 року Свалява стала власністю графів Шенборнів. Два леви, емблема цього знатного роду, потрапили на міську печать і етикетки свалявської мінеральної води. В 1737-1778 роках в Сваляві спорудили кам’яний храм. З 1790 року в місті відбувались щорічні ярмарки.

В 1887 році в Свалява отримала залізничне сполучення, після чого економічний розвиток міста значно прискорився.

В жовтні 1914 року, в ході Першої світової війни, місто протягом короткого періоду часу було захоплено російськими військами генерала Фесенко. В грудні 1918 року в Сваляві представники 30 навколишніх сіл створили Руську народну раду, яка виступила за приєднання до України. Через рік ця територія відійшла до Чехословаччини. Досі міську школу на 700 учнів, споруджену в 1926 році, називають в народі «масариківською» (за прізвищем тодішнього чеського президента). Успенська греко-католицька церква в центрі міста, побудована в 1937 році для потреб православної общини Сваляви, в радянські часи встигла побувати і складом, і картинною галереєю.

Статус міста Свалява отримала в 1957 році. Один з районів міста має екзотичну назву «Бразилія». Справа в тому, що на межі XIX-XX століть багато жителів поїхали звідси до цієї далекої країни за океаном в пошуках кращої долі.

В 1972 році актор Ростислав Плятт в образі пастора Шлага саме під Свалявою переходив кордон на лижах. Саме поблизу Сваляви знімали деякі епізоди радянського блокбастера «Сімнадцять миттєвостей весни».

За роки радянської влади Свалява з маленького провінційного містечка перетворилась в промисловий центр. В 1980-ті роки тут працювали лісо- і лісохімкомбінат, завод «Електрон», завод торгівельного обладнання, соковий і склотарний заводи.

З 1998 року в місті працює історичний музей (вул. Головна, 33), де туристи можуть детальніше познайомитись з історією Сваляви.

Школярам екскурсовод неодмінно продемонструє підручники і зошити учнів, які навчалися в школі на початку ХХ століття.

Особливу увагу відвідувачів привертають етнографічні старожитності. Екскурсоводи музею, крім розповідей про них, демонструють як вони функціонують і долучають до цього відвідувачів. Це додає музею певної динамічності та інтерактивності.

Спершу святиня стояла на сусідній горі Берді і була перенесена через загрозу зсуву ґрунту. Другий будівельний етап в історії церкви почався в 1759 році, коли її капітально відремонтували. Тоді над бабинцем спорудили 15-метрову дзвіницю. Храм складається з трьох різних по висоті об’ємів, у кожного з яких – свій дах, що не заважає сприймати церкву як цільну гармонічну споруду. В 1972 році храм відреставрував відомий архітектор І. Могітич.

Нажаль, не збереглась стара дзвіниця храму. Сучасна кам’яна з’явилась в 2000 році. В її цоколі замуровано послання наступним поколінням: древній звичай після радянських часів пристосувався до нових умов.

В 1558 році посланці московського царя Івана Грозного, повертаючись в Москву з Константинополя після перемовин з турецьким султаном транзитом через територію Закарпаття, вперше спробували місцеву мінеральну воду. Повернувшись додому, вони розповідали, що в горах Полонинських є джерела води на смак солодкі або ж схожі на оцет. Також є й гарячі джерела, в яких можна навіть варити їжу. Багато людей лікуються в тих водах і знаходять зцілення.

В 1576 році трансільванській князь Стефан Баторій, обраний знаттю королем Речі Посполитої (Польщі), по дорозі з Семиграддя в Краків зупинився в селищі Поляна. Лікарем князя був засновник польської медицини Войцех Очко. Він і рекомендував прийняти лікувальні ванни перед коронацією, щоб предстати перед підданими бадьорим і здоровим.

Відомо, що на початку XVIII століття частими гостями на Закарпатті були посли Петра I. В спеціальних сосудах вони возили закарпатську мінеральну воду російському імператору, де її цінили не менше єгерської води з Карлсбаду та Марієнбаду (тепер – Карлові Вари і Маріанські Бані в Чехії).

Неодноразово мінеральні води Карпат відзначали на міжнародному рівні. Зокрема, мінеральна вода Поляна Квасова з 1842 по 1911 роки 21 раз була відзначена нагородами на міжнародних конкурсах мінеральних вод.

Неподалік від Сваляви в невеличкому селі Уклин з 2007 року щороку у свято Івана Купала відзначається День мінеральних джерел, під час якого можна продегустувати місцеві цілющі напої і страви традиційної кухні та придбати вироби народних майстрів.

Подібних за стилем дерев’яних храмів на Закарпатті збереглось лише три (Рахів, Костринська Розтока, Тарасівці). Подібна церква також існувала в селі Домашин Ужгородського району. Вона була наймолодшою серед подібних церков. Її побудували в 1907 році. В 2007 році її було знищено, а на її місці побудовано нову.

Уклинська церква є найдавнішою серед групи маленьких дерев’яних храмів Закарпаття. Спочатку вона була вкрита деревною дранкою. В 2002 році її реставрували і вкрили дах ґонтом. Дзвони цього храму перенесені до нової церкви, яку було збудовано в 1992 році. Наразі Петропавлівська церква в селі Уклин зачинена і не використовується за призначенням.

Туристи, які вирішили помилуватись краєвидами села, можуть зупинитись в готельному комплексі «Уклин» з рестораном закарпатської кухні.

Голубине приваблює туристів мінеральними джерелами, сувенірною продукцією та мальовничою природою. В селі можна придбати чудові кошики, які плетуть народні майстри. Між селами Голубине і Солочин з 1965 року на базі мінеральної води «Лужанська» працює санаторій «Квітка Полонини». Тут лікують захворювання шлунку, жовчовивідних шляхів і печінки, гепатит, цукровий діабет, виводять радіонукліди. Бурова свердловина розташована безпосередньо на території оздоровниці. На відстані шести кілометрів від санаторію є гірськолижна база з підйомником. Головний об’єкт фотографування в санаторії – величезна скульптура динозавра.

Саме поблизу Голубиного в 1878 році графи Шенборни почали добувати воду з джерел «Маргіт», «Луга-Ержебет» і «Паннонія-Жофія». В ті часи за допомогою цієї води лікували захворювання верхніх дихальних шляхів, кишківника, нирок і жовчного міхура, а також цукровий діабет.

Голубине також відоме тим, що в ньому народився Григорій Жаткович, який був першим губернатором Підкарпатської Русі в Чехословацькій Республіці.

В селі збереглась легенда про те, як в 1721 році тут протягом чотирьох днів в сім’ї Петрусів ховався від австрійської влади син князя Ференца II Ракоці. Юний князь, втікаючи від переслідувачів, перекував коней перевернутими підковами.

Нажаль, місцеві підземні запаси мінеральної води останнім часом зменшились майже вдвічі через нерозумну забудову природоохоронної зони.